ШІСТЬ РОКІВ –

ІТИ ДО ШКОЛИ ЧИ НІ?

 «Коли краще віддавати дитину дo школи — у шість чи сім років?» Це питання постає перед кожною родuнoю, у якій підростає першокласник. В останні роки стало майже нормою одягати шкільну форму в шість років. Але чи правильно це? Чи готова така дитина дo початку нового, нелегкого для неї життя?

Що стосується суті проблеми, то вона дискутуєть­ся в нас із 90-х років минулого століття, коли в Україні з'явилася ідея навчання із шести років. Дитячі психоло­ги були проти. Але до їхніх аргументів не прислухалися. Брали приклад із Заходу, найменше опікуючись потре­бами шестирічної дитини й проблемами, які в неї ви­никнуть у школі. У тій самій Англії, Чехії навчатися почи­нають навіть із п'яти років. Але там не дитячий садок, а материнська школа з особливими умовами. Наших же керівників цікавив не стільки зміст початкового на­вчання, скільки формальність: раніше й усе! А чи може шестирічка навчатися? Так, може. Питання лише в то­му, чого, як і де?

Про готовність до навчання роблять висновок із вмін­ня дошкільника читати, писати й лічити. Хоча корифеї дитячої психології — Лев Виготський, Данило Ельконін, Григорій Костюк і Олександр Запорожець — повторюва­ли, що не це є найголовнішим, і зауважували: «Дайте ди­тинству дозріти в дітях».

Що це означає? Розглянемо кризу семирічок. Вона не стане кризою шостого року життя, навіть якщо дитина сяде за парту. Починаючи навчання із шестирічного віку, ми передчасно «тягнемо» малюка на наступний етап роз­витку.

У дошкільному дитинстві провідною діяльністю є твор­ча сюжетно-рольова гра. У ній найбільш сприятливо формується емоційно-вольова сфера, складаються умо­ви для розвитку довільної регуляції поведінки, образно­го мислення (не логічного, тут лише елементи логічного) і здатність до узагальнення. Малюк вчиться жити серед дорослих і однолітків через гру, а не через диктат.

Диктат — це школа. У ній управляє дорослий. Прожи­ваючи правильно від трьох до шести років, дитина отри­мує навички, що від неї вимагає школа.

Які саме? Уміння працювати за правилом, за зразком і здат­ність до узагальнення. Ці три блоки складають основу готовності до навчання в школі. Але до шести років у ди­тини ці можливості тільки з'являються, але вони поки не закріплені. А малюка одразу посадили за парту!

Із групи шестирічок, які йдуть до школи, тільки ЗО % навчилися чути, запам'ятовувати, виконувати й аналізу­вати свої дії. 70 % цього не вміють, 25 % вимагають, щоб їм повторили правило двічі й тричі. ЗО % дітей чують, ро­зуміють, запам'ятовують, але не вміють діяти самостій­но. Навіть не беруться, поки дорослий не запитає: «Сергійко, ти чому сидиш? Усе запам'ятав? Тоді починай!» Він робить крок і знову чекає, щоб йому сказали: «Мо­лодець, давай далі!» Такому потрібна регламентація за елементами. Йому б ще рік перебувати під опікою ви­хователя. Але дали ранець. У педагога немає можливос­ті опікувати кожного. Він може працювати з 25 учнями, які всі відразу починають брати участь у роботі.

Однак, якщо дитина правильно прожила п'ять ро­ків, то всі три блоки в неї сформовані. Її можна вести до школи.

50 років тому однією із причин неготовності семи­річної дитини до школи вважали відсутність нормального мовленнєвого розвитку. Сучасна дитина знає назви предметів, правильно їх розрізняє, але не вміє аналізу­вати й розмірковувати. Причин для цього є багато. На­приклад, недостатньо насичене мовленнєве спілкуван­ня з дитиною в родині, кількість і якість любові й тепла, яке вона отримує. Адже мовлення вона засвоює шля­хом наслідування, а не через дресирування, коли її по­чинають готувати до першого класу.

Розвиток мовлення відбувається не за партою, а за допомогою активної участі в специфічній дитячій діяль­ності. Навчання не є таким у дошкільному віці. Усі це знають, але, на жаль, сьогодні в житті дошкільника за­мість творчої гри переважають дидактична, навчальна, мета яких — засвоєння знань, умінь і навичок. Це нега­тивний симптом. Тому діти до школи приходять, уміючи читати, писати й лічити, а вчитися їм складно.

Існують три закони: прагну, можу й буду. «Прагну» у шестирічного сформоване, а «можу» і «буду» відстають.

• Індивідуальний розвиток має значення?

• Звісно. Як говорив професор психології Григорій  Костюк, відстань від дитячого до шкільного віку один пробігає, другий проходить швидким кроком, третій іде повільно, як пенсіонер, четвертого ведуть за руку, п'ятого тягнуть двоє — тато з мамою, шостого ще й бабуся підпихає по­заду, а сьомий повзе рачки. І це норма. Це індивідуаль­ний темп розвитку. Він залежить від уроджених задатків, фізичного здоров'я, інших факторів. Наприклад, дитина народилася хворобливою. Сили витрачалися не на роз­виток, а на виживання. Є діти, які після трьох днів, коли у них була висока температура тіла, перестають ходити, хоча до цього ходили. Або не вимовляють слова, а вже белькотали. На це також потрібно зважати. І з пелюшок плекати індивідуальну неповторність кожного, щоб яко­мога раніше розгледіти в дитини її здібності, не проґави­ти талант. Гасло «Дайте дитинству дозріти в дітях!» — не порожні слова. Саме в дошкільному віці закладається фундамент здібностей і, якщо хочете, доля.

Тому мами й тати повинні серйозно зважити, чи по-справжньому готова їхня дитина до школи? Чи не час­то хворітиме вона від великого навантаження? Чи не втратить із перших місяців інтерес до навчання? Адже відповідальними за благо­получне майбутнє дитини є саме батьки.